Фіалка триколірна в українському фольклорі

Фіалка триколірна (братки польові, братики, брат-і-сестра, братик-і-сестричка, уводів чобіт, полуцвіт, Іван-та-Мар’я, сирітки).
bratky
Найчастіше в українському фольклорі фіалка триколірна уособлює взаємозвякок протележних стихій,  Води та Вогню. Деякі українські легенди повязані з фіалкою триколірною (братками польовими) розказують, що ця синьо-жовта квітка є уособленням міфологічних уявлень про кровозмішання брата і сестри — Вогню і Води, яке мало світотворче значення. Легенда повідомляє: «Цар Вогонь і цариця Водиця світ сотворили». В інших  українських легендах та піснях розповідається про хлопця й дівчину, які полюбилися, не знаючи, що вони — брат і сестра. Коли ж закохані довідалися про свою кровну спорідненість, вони вирішили померти, не бажаючи жити у гріху. «Підем, сестро, в темний ліс: нехай же нас звір поїсть», — співається в пісні, проте звірі їх не чіпали й земля не приймала. Тоді вони перетворилися на незвичайні квіти, що цвітуть одразу синім і жовтим цвітом, люди назвали ту рослину «братками»:
Ходім, сестро, ярами —
розсіймося цвітами.
Ой ти будеш синій цвіт,
а я буду жовтий цвіт.
Будуть люди квіти рвать —
будуть з нас гріхи знімать.
В основі народнопоетичних творів про квіти-братки, як зазначає О.Таланчук, лежить інцест, мотив, особливо популярний у купальських піснях. Свято Купала розглядають як момент світотворення, яке відбулося внаслідок шлюбу божественних близнюків — Вогню й Води. Створення світу — єдиний випадок кровозмісного шлюбу, який позитивно оцінюється в народній свідомості.
Утім, шлюби між братом і сестрою в давніх народів не були чимось винятковим. Особливо у царських родинах. Від таких шлюбів чекали впливу на родючість, а відтак сподівалися на добробут узагалі. Шлюбові Вогню (Купало—дух—життя—мить—Іван) і Води (Марена—матерія—смерть—вічність—Марія) український народ рисвячує свято Івана Купала, день коли наступає літній сонцеворот і природа досягає свого найвищого розквіту. Сам сюжет про кровозмішення у своїй найдавнішій формі, слід сприймати як втілення у легенді взаємозвязку протилежних стихій — Вогню та Води. Вода та Вогонь як символи очищення з найдавніших часів вшановувалися на території України.
Важливе місце у традиціях святкування Івана Купала займало й дерево, яке називали Мораною(Мареною, Марою) за ім’ям давньословянскої богині , що уособлювала зиму та взагалі смерть. Називали  дерево ще й ім’ям самого свята: Купало, Купайло, Купайлиця, а у західних районах України — гільце. Іноді крім дерева робили  ляльку із соломи, одягали її в жіноче вбрання, прикрашали намистом, підвязували хусткою і садили під деревом. Ляльку також називали Купалою, Марою, або Мореною. Дерево, як і лялька уособлює рослинність під час розквіту, яка потребує вологи для подальшого утворення плодів. Обряд потоплення ляльки чи дерева був повязаний із замовленням вологи на весну та літо.

Не менше важливим атрибутом  свята було купальське багаття, вогонь якого вважалося очищає людину. І сьогодні в Україні  бачимо й вогнища, через які люди перестрибують, щоб очиститися, й купання або обливання водою. Раніше люди вірили, що багаття це було ніби земною подобою Сонця, і щоб очиститься, бути сильним та здоровим люди стрибали через нього.
В наш час українці досить часто садять братки на могилах померлих родичів. Швидше за все, причиною цього є пам’ять про першопредків — брата і сестру, від яких народився світ.

В одній народній пісні фіалкою триколірною обертається мати з дочкою. Пісня розповідає, що одна молода вдова породила двох синів, назвала їх Іваном та Василем, поклала в корабель і пустила на море. На вісімнадцятому році пішла вдова по воду і побачила, що до берега припливають два молоді донці. Вдова сподобалась одному й пішла за нього заміж, а дочку віддала за другого. Одного дня довідавшись, що ті донці —  її сини, вона стала синім цвітом, а дочка жовтим. Васильки виросли з хлопця Василя, котрого заманили русалки і залоскотали (І.Нечуй-Левицький).
Також в народі вважається, що якщо квіти фіалки покласти в кожен кут хати, злодій ні за що не увійде в дім, злякається голосів, думаючи, що то господар з господинею розмовляють, а то будуть голоси брата і сестри. У давнину ці квіти разом з іншим цілющим зелом навесні використовували для парення в лазнях, щоб змити з себе зимову хворобливість. Вірили, що купіль із братків охороняє сім’ю від сварки. Тому ця квітка стала ще й символом богині світової гармонії.

Ще в народі фіалку триколірну називають Іваном-та-Мар’єю. Легенда розказує що, серед густих пшениць цвітуть біло-жовто-синіми кольорами квітки Іван-та-Мар’я,  перешіптуються вони з колоссям налитим, і ніби нагадають людям про велике кохання між парубком Іваном та дівчиною Марією. Вони жили у підгірському селі по сусідству,  з малку дружили, в дитячих забавах минали, мов хмари легенькі пливли над горами, безжурні їхні літа. І незчулися обоє, як виросли. Глянув Іван на Марічку одного сонячного травневого дня, і відчув, що серце його наповнилося солодким передчуттям щастя. Те ж саме відчула й Марічка. Бачили те й батьки закоханих молодих і раділи, милуючись ставним, як олень, легінем і красною, мов ружа, дівчиною. Та прочув про те велике кохання злий чарівник, який убарложився в глибокій печері на Чорногорі. І задумав той злий дух викрасти Марічку. Одного вечора, коли село гуляло на весіллі Івана та Марічки, налетів чорний вихор, зірвав покрівлю з хати, і зникла в тому вихорі Марічка. Зникла, як і не було її! Убитий горем Іван кинувся шукати свою кохану. Довго йшов він зворами, видираючись на найвищі скелі, спускаючись у глибокі печери, і все гукав свою кохану Марічку. Одного дня дійшов хлопець до тієї печери, в якій жив злий чарівник. Голосом, сповненим туги і любові, Іван вигукнув:
— Марічко! Де ти, Марічко? Це я, твій Іванко, прийшов, щоб тебе визволити з неволі і відвести до рідної хати. Чуєш, Марічко?!
Почула Марічка той голос і кинулася бігти темними підземеллями. Сила її кохання була такою великою, що перед нею самі собою відчинялися важкі кам’яні двері. І ось вже двоє закоханих зустрілися і впали одне одному в обійми. На їхнє нещастя в той момент додому повернувся злий чарівник. Побачивши Марічку в обіймах Івана, він закричав страшним голосом:
— Гей, ти, нікчемна людино! Хочеш забрати належне мені по праву сильнішого! Ти по смерть свою прийшов! То ж ставай на останній бій зі мною!
Вихопив Іван бартку з-за пояса і кинувся на свого кривдника. Довго билися вони над глибоким урвищем. І невідомо ще, чим би скінчився той бій, коли б Іван, стоячи на самім краю урвища, не оглянувся на свою Марічку. Вона стояла бліда і злякана, всім серцем жадаючи перемоги своєму Іванкові над злим ворогом.Та от як тільки Іван глянув на Марічку, чарівник і штовхнув його в спину та й зкинув з високої кручі, зареготавши злим сміхом, святкуючи перемогу. Як побачила Марічка загибель свого Іванка, так і кинулась у безодню, лебедицею білою полетіла услід за коханим.
Упали вони на землі якогось чоловіка, що жив на відлюдді далеко в горах. Упали на м’яку пшеницю, що саме починала колоситись. І сталося диво: тіла їхні зникли безслідно, а на тому місці виросли квіти,  забарвлені у три кольори: білий, жовтий і синій.
Білий колір — то знак весілля, знак єднання двох закоханих; жовтий — знак розлуки, вічної розлуки з життям; синій — колір неба, під яким рости і цвісти цій квітці та розповідати людям про велике кохання.
Шумить зеленокоса нива. І в тому тихому шепоті, коли добре прислухатися, можна почути розмову двох закоханих. Та кажуть, що мову ту може зрозуміти лише той, хто носить у своєму серці жар кохання.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

25 queries in 0,305 seconds.